Тематичний
напрям 1.
Стратегічні пріоритети
соціально-економічного розвитку.
Гавриличенко Євгенія Вікторівна,
Харківський національний університет міського господарства імені О. М.
Бекетова
ДО ПИТАНЬ ОЦІНКИ РЕГІОНАЛЬНИХ
ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИХ КОМПЛЕКСІВ
Житлові
умови і якість наданих послуг у житлово-комунальній сфері представляють собою
важливий фактор якості життя населення регіону, країни, бо рівень доступності
та комфортності житла відображає економічні можливості і соціальні пріоритети
суспільства, особистий добробут і бюджетні обмеження особи. Це свого роду
результат індивідуальних переваг громадян і державних стратегій, своєрідне
поєднання приватних і суспільних інтересів.
З точки зору споживача, якість
житлово-комунальних послуг визначається забезпеченням комфортних умов
проживання та перебування людини в житлових та нежитлових приміщеннях [1].
Житлові умови визначаються
комплексом характеристик. Основна характеристика, використовувана в статистиці
України, – забезпеченість загальною житловою площею, що включає всю площу
житла, розраховуючи на одну людину. Житлова забезпеченість тісно пов’язана з
характеристиками самого житлового фонду. Однією із основних серед них є частка
старого і аварійного житлового фонду, тобто практично непридатного для
проживання. Для того, щоб житло забезпечувало необхідну якість життя людини
недостатньо наявності просторого приміщення. Придатність житла для проживання,
його якість багато в чому визначаються рівнем його благоустрою. Статистика
виділяє наступні основні види благоустрою: наявність водопостачання, опалення,
каналізація, газопостачання; гаряче водопостачання, наявність ванни (душу),
забезпеченість стаціонарними електроплитами [2].
Аналіз статистичних даних за
регіонами України показав, що комфортність проживання населення залишається
низькою, існують диспропорції в таких показниках, як забезпеченість житлом,
обладнання житлових приміщень, стан житлового фонду й мереж. Так, наприклад,
забезпеченість житлом в 2010 році в Київській області складала 31,6 м . кв. на одну особу,
то в АР Крим цей показник складав лише 19,7 м . кв. на одну особу; питома вага ветхих й
аварійних будинків наявність в м. Київ не відзначено, а в Харківській області
цей показник склав 0,3%. Така нерівномірність у розвитку регіональних ЖКК
України призводить до посилення соціальної несправедливості у забезпеченні
населення житлом і комунальними послугами, тому вирішення питань комфортності
проживання населення і балансування цього показника за регіонами України, на наш
погляд, є одним із найважливіших питань в удосконаленні управління
регіональними житлово-комунальними комплексами. Це підтверджує й той факт, що
за даними вибіркового обстеження оцінки домогосподарствами ознак бідності та
позбавлення в сучасному українському суспільстві в 2011 році 99,4%
домогосподарств вважають відсутність житла у нормальному стані (наявне житло
потребує капітального ремонту, сире, ветхе, старе) ознакою бідності , при чому
15,6 % позбавленні цього блага; 98,8 % ознакою бідності також вважають
недостатність коштів для своєчасної та в повному обсязі оплати рахунків за
житло та необхідні послуги з його утримання або оплати газу для приготування
їжі та 11,8 % потерпають від позбавлення цієї ознаки.
Виходячи з соціальної
важливості житлових умов для споживачів послуг ЖКК оцінювання рівня
комфортності проживання має бути невід’ємною частиною оцінки розвитку
регіональних житлово-комунальних комплексів. З цією метою необхідне
застосування адекватних методів оцінки, які дадуть змогу точно, всебічно і
водночас, порівняно легко фіксувати її поточний стан та тенденції розвитку.
Таким чином, задля вирішення
завдань удосконалення управляння житлово-комунальними комплексами регіонів на
державному рівні вимагає побудови інтегрального показника комфортності
проживання, у якому б знайшла відображення по можливості вся множина
характеристик комфортності проживання населення регіонів як багатовимірного
об’єкту.
Література:
1. Кравцова, Л. В.
Методические основы исследования качества жилищно-комунальных услуг [Текст]/ Л.
В. Кравцова// Коммунальное хозяйство городов: Науч.-техн. сб. — К.: Техніка, 2005. — Вып. 61. –– С.10-19 —
(Серия «Экономические науки»).
2. Ковалевська, О. П. Житлові
умови в системі характеристик якості життя: [Електрон. ресурс]. — Режим доступу:
http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=475.
державного управління ХарРІ НАДУ,
м. Харків,
Адміністрація Київського району
Харківської міської ради,
завідувач сектору кадрової роботи
УДК 35.075:352.07
ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ
РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ
Розвиток
регіонів є процесом багатовимірним і багатоаспектним та включає в себе
зростання виробництва і доходів, перетворення в інституційній, соціальної,
адміністративної структурах суспільства, зміни в суспільній свідомості,
традиціях і звичках, тощо.
Основною
метою економічного розвитку країни і її регіонів є поліпшення якості життя
населення. Фундаментом регіонального розвитку є самостійність регіонів щодо
визначення цілей свого розвитку та можливості фінансування заходів для їхньої
реалізації передусім за рахунок власних джерел та залучених інвестицій.
Управління
регіональним розвитком передбачає використання форм і методів узгодження
інтересів між центром і регіонами, посилення взаємозв'язку між використанням
міжрегіональних та внутрішньо регіональних матеріальних ресурсів та фінансових
потоків, способів удосконалення механізму державної підтримки
соціально-економічного розвитку регіонів, особливо депресивних. Співсуб'єктами,
які безпосередньо здійснюють регулювання соціально-економічного розвитку в
регіонах є обласні, районні й міські органи виконавчої влади та органи
місцевого самоврядування.
Процес
управління територіальним розвитком ускладнюється у зв’язку з формуванням
багатоукладної економіки, появою великої кількості підприємств різноманітних
організаційно-правових форм господарювання, утворюваних на основі різних форм
власності: державної, комунальної, колективної, приватної. Це означає, що
поширюється сфера рішень, які приймаються суб’єктами економіки самостійно,
тобто звужується участь місцевих органів влади та управління в регулюванні їх
діяльності, скорочується ступінь їх впливу на неї, що, у свою чергу, необхідно враховувати
при здійсненні управління місцевим розвитком [4].
Головна проблема регіонального управління це визначення перспективної
траєкторії соціально-економічного розвитку регіону. Вона є частиною більш
масштабного питання - можливості прогнозувати динаміку рівня життя, що враховує
розвиненість і специфічні особливості кожного регіону, планувати й програмувати
заходи, необхідні для його стійкого розвитку [8].
Упродовж
останніх років процес регіоналізації економічного та соціального розвитку
придбав характер загальної тенденції, що відбиває закономірності демократизації
всіх сфер життя сучасного суспільства. У вітчизняних умовах, збігшись з
реформуванням та іншими перетвореннями в економіці та суспільстві, він виявився
активізований процессами децентралізації управління, передачею в регіони певних
повноважень місцевим органам влади та відповідальності за їх діяльність, що
істотно розширює соціально-економічний і державний статус окремих територій.
Цим пояснюється системний характер регіоналізації в Україні, обумовлений також
вектором лібералізації всіх сторін життєдіяльності країни та регіонів у міру
трансформації суспільства від командно-адміністративної моделі до
соціально-орієнтованої ринкової економіки [3].
В Програмі економічних реформ України на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка,
ефективна держава» визначені завдання, які також спрямовані на побудову сучасної, стійкої,
відкритої й конкурентоспроможної у світовому
масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських
громадян [2].
Управління
соціально-економічним розвитком регіону має забезпечувати вибір і здійснення
тільки оптимальних рішень, спиратися на повне й адекватне відображення економічної
і соціальної ситуації в кожній окремо визначеній одиниці системи
адміністративно-територіального устрою України. Збитки, які приносять
необґрунтовані рішення, примножено зростають і породжують низку економічних,
соціальних і екологічних проблем.
Однією з
найважливіших передумов здійснення місцевою владою своїх повноважень по
управлінню регіоном та одним із головних інструментів територіального
регулювання економічних процесів є стратегічне планування [1].
Згідно зі
Стратегією сталого розвитку Харківської області до 2020 року при визначенні шляхів сталого розвитку
регіону та прогнозуванні індикативних показників його досягнення
використовується сценарний підхід на основі імітаційного моделювання. Стратегію
побудовано на основі програмно-цільового підходу до вирішення проблем регіону.
При цьому передбачається використання проектно-орієнтованого підходу до
формування та реалізації регіональних цільових програм різної спрямованості
[6].
На нашу
думку, положення, запропоновані Стратегією сталого розвитку Харківської області
до 2020 року є корисними для
використання у практиці побудови сучасної, стійкої, відкритої й
конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки та підвищення добробуту
громадян іншими регіонами України.
Управління регіональним розвитком повинно
відповідати принципам регіональної політики Європейського союзу, сприяти
становленню нових форм співпраці у форматі «центр-регіони», загально визначеній
практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці
територій.
Регіональна політика будь-якої країни складається з
державної регіональної політики, що представляє державні інтереси у
просторовому розвитку країни та її регіонів, а також сукупності політик
регіонів, які уособлюють інтереси кожного з регіонів [7].
Державна регіональна політика покликана [5]:
- забезпечити необхідний баланс
між окремими регіонами шляхом стимулювання найрозвинутіших і запровадження
вирівнювальних механізмів подолання економічних і соціальних проблем слабких
регіонів;
- стимулювати інтеграційні процеси
в суспільстві;
- протистояти ризику посилення
регіональних відмінностей.
Таким чином,
підсумовуючи, можна констатувати, що основою політики управління регіональним розвитком
повинно стати раціональне використання трудового потенціалу та виробничих
ресурсів, максимальне сприяння розвитку малого та середнього бізнесу,
забезпечення раціонального використання навколишнього середовища.
Економічна криза довела, що у теперішній час для
вирішення проблем регіонального розвитку необхідними є:
- підвищення ролі та відповідальності
місцевих органів влади, як співсуб’єктів керування регіоном;
- пошук нових інструментів
стимулювання економічного розвитку;
- об’єднання зусиль бізнесу,
громадкості, місцевого самоврядування та державної влади.
Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають стати
ключовими в організації розвитку регіонів.
Список використаних джерел:
1.
Ворона П.В. Формування стратегії розвитку регіонів / П.В. Ворона // Актуальні проблеми
регіонального управління: зб. наук. пр.
– Х: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2012. – №1(41). – 484
с.
2.
Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка,
ефективна держава: Програма економічних реформ України на 2010 – 2014 роки [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.president.gov.ua./docs/Programa
3.
Ковальчук В. Г. Цели и критерии социально-экономического регионального
развития / В.Г.
Ковальчук // Державне будівництво:
[Електронне наукове фахове видання] – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”,
2012. – № 2.
4.
Мамонова
В.В. Роль прогнозування у плануванні економічного і соціального розвитку
територій /В.В. Мамонова // Актуальні проблеми регіонального управління: зб.
наук. пр. – Х: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2012. – №1(41). – 484 с.
5.
Стратегія
економічного і сталого розвитку україни (2004-2015 роки) «Шляхом Європейської
інтеграції» / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.: Нац. ін-т
стратег. дослідж., Ін-т екон. Прогнозування НАН України, М-во економіки та з
питань Європ. Інтегр. України.- К.: ІВЦ
Держкомстату України, 2004. - 416 с.
6.
Стратегія
сталого розвитку Харківської області до 2020 року. – Х.: Вид. Дім «Інжек»,
2010. – 112 с.
7.
Структурно-функціональне забезпечення діяльності
територіальних органів влади / Н.М.
Мельтюхова, В.В.Корженко, Г.С. Одінцова та ін.; За заг.ред. Н.М. Мельтюхової. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ
«Магістр», 2007. – 244 с.
8.
Чернов С.І. Структурні елементи стратегічного
планування соціально-економічного розвитку регіонів / [Електронний ресурс]. – Режим
доступу:
http://dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=301.
Кошеленко Вікторія Вікторівна,
Донецький національний університет,
кафедра «Міжнародна економіка»,
старший викладач
Загоруйко Анна,
Донецький національний університет,
кафедра «Міжнародна економіка»,
студентка
УДК 338.46:620.9
ЕНЕРГЕТИЧНА
БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ТА СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ
Аннотация. В
статье проводится анализ состояния энергетической безопасности Украины,
выявлены и проанализированы вызовы для энергетической безопасности, а также
предлагаются пути ее улучшения и перспективы дальнейшего развития.
Анотація. У статті
проведений аналіз стану енергетичної безпеки України, відображені та
проаналізовані виклики для енергетичної безпеки, а також пропонуються шляхи її
покращення і перспективи подальшого розвитку.
Summary. This
article analyzes the state of the energy security of Ukraine, identified and
analyzed challenges to energy security, and suggests ways to improve it, and
the prospects for further development.
Актуальність
теми дослідження. Енергетична
сфера – один з найважливіших і невід’ємних складників економічного комплексу
України, а тому питанню енергетичної безпеки і незалежності держави повинна
приділятися велика увага. Проте на сьогоднішній день для енергетичної безпеки
України існує декілька загроз, які можуть привести до залежності України від
інших держав. І це вбачаючи, той факт, що Україна здатна забезпечити себе
енергією та виробляти її на експорт, за умови реорганізації декількох сфер:
системи управління енергетикою, законодавчої бази та сировинної бази.
Проблематика енергетичної безпеки за сучасних світових тенденцій набуває
ключового значення для успішності розвитку країн. В умовах міжнародної
нестабільності країнам, що мають ті чи інші поклади енергоресурсів, необхідно
спробувати забезпечити енергетичну самодостатність у поєднанні з
енергоефективністю та енергозаощадженням.
Аналіз
останніх досліджень. Значний
внесок до розв’язання нагальних питань та дослідження проблем, пов’язаних із
забезпеченням енергетичної безпеки, зробили такі вчені: Жаліло Я.,
Базилевич В.Д., Стадницький Ю.І, Франчук А., Слупський Б.В., Подолець Р.,
Тамбовцева О. та інші. Вони торкаються питань, пов’язаних з економічною
природою безпеки держави, з її об’єктами та суб’єктами, сутністю, системами,
критеріями показників та їх граничними значеннями, а також взаємозалежності
функціональних складових економічної безпеки та напрямків їх забезпечення,
методологічних і теоретичних проблем оцінки, аналізу та забезпечення
національної та енергетичної безпеки України з урахуванням її сучасного стану і
існуючих проблем розвитку.
Мета статті. Метою даної статті є аналіз
стану енергетичної безпеки України, виділення існуючих проблем, а також
можливість забезпечення енергетичної безпеки України вугільною галуззю та
ядерною енергетикою.
Виклад
основного матеріалу
В кінці минулого – на початку поточного десятиліття
прискорилися зміни енергетичної картини світу, що свідчить про проходження
певної зони біфуркації. Провідні зарубіжні центри енергетичних досліджень
моделюють перспективу енергетики на 2035 та 2050 роки, відштовхуючись від
тенденцій початку XXI сторіччя. Не є винятком й
Україна, енергетичне питання якої повинно ретельно розглядатися, оскільки
енергетична політика на протязі років незалежності залишається її слабким
місцем. Основні виклики енергетичній безпеці України виникають у таких сферах
як система управління енергетикою, законодавча база та сировинна база.
Україна належить до країн частково забезпечених
традиційними видами первинної енергії, як наслідок вона імпортує їх. В Україні
енергетична залежність від поставок органічного палива складає 60,7% проти
середньоєвропейського показника у 51%.
У законодавчій базі відсутній єдиний механізм
прийняття законів та в особливості їх дотримання. Іноді досить важко простежити
зв’язок між цілями документа та заходами, яких необхідно дотримуватися для їх
досягнення. Недосконалість законодавства зумовлює такі проблеми в енергетичній
сфері:
відсутність структурних реформ в енергетичному
секторі;
відсутність системи контролю за стратегічними
державними рішеннями;
відсутність контролю за природними монополіями;
неефективність тарифів для підприємств і населення;
відсутність чіткості та прозорості в бюджетних
процедурах;
слабка можливість та простота реалізації
енергозберігаючих ініціатив на місцевому рівні;
наявна потреба у обов’язковості та доступності
енергетичних обстежень.
Так як енергетична система України була збудована
ще за часів Радянського союзу, то після його розпаду система планування у
паливно-енергетичному комплексі залишилася в Росії, а Україна так і не
спромоглася створити власну дієздатну систему. Система управління енергетикою
неефективна і не забезпечує потреб української економіки. Через що у ній наявні
такі проблеми:
відсутність облікової системи споживання
енергоресурсів, яка забезпечувала б контроль за якістю надання послуг і
ефективністю системи;
нерозвиненість видобувної галузі;
недиверсифікованість постачання енергоносіїв;
у державній власності залишаються лише неефективні
енергетичні компанії.
У сировинній базі спостерігається неефективне
використання наявних ресурсів і недостатня розробка відомих родовищ. Незважаючи
на наявність на території України покладів нафти, газу, вугілля, сланцевого газу,
держава залишається енергодефіцитною країною, оскільки задовольняє власні
потреби енергоресурсів недостатньо: нафтою – на 10-12% загального споживання,
природнім газом – 20-25%, вугіллям – 90-92%.
Якщо розглядати вугільну галузь, яка займає 29% в
балансі паливно-енергетичних ресурсів, то вона характеризується відсутністю
конкурентного ринку продукції, недосконалою та непрозорою системою державної
підтримки вугільної промисловості, високою енерговитратністю, зниженням
власного видобутку вугілля. І це за тієї умови, що Україна посідає друге місце
в Європі (після Німеччини – 4,7% світових запасів) за викопними запасами
вугілля (3,9% світових запасів). Проте українське вугілля має низьку
продуктивність видобутку і високу собівартість. Технічний стан шахт на межі
катастрофічного: близько 70% шахт працює на застарілім обладнанні, яке не
оновлювалось більше 30 років. Не більше, ніж 20 шахт фінансово збалансовані,
тобто мають достатні інвестиції. Зношене шахтне обладнання не дозволяє
гарантувати якість вугілля. Українське вугілля характеризується великою
зольністю, а це призводить до більш швидкого зносу обладнання на ТЕС.
Коефіцієнт корисної дії (ККД) на них складає 30%, а у Європі навіть станції, що
працюють з низькосортним бурим вугіллям мають ККД більш ніж 40%.
На території Донецької, Луганської та
Дніпропетровської областей діють нелегальні шахти – «копанки», які з’явилися
після закриття в малих містах шахт, які були єдиним місцем зайнятості
населення. Вони є однією з причин виникнення профіциту на ринку вугілля, так як
щорічно копанки видобувають близько 6 млн тонн вугілля, це означає що ці ж 6
млн тонн легального вугілля залишаються на складах шахт або
теплоелектроцентралей. Нелегальне вугілля витісняє вугілля з шахт своєю низькою
ціною (400 грн за тонну в порівнянні із 600-800 грн за тонну вугілля з
державних шахт).
Інша проблема вугільної галузі – відходи
вуглевидобування і вуглезбагачення, які накопичуються в атмосфері, забруднюють
водне середовище тощо. Можна запропонувати такі шляхи для зменшення викидів: збагачення
вугілля, його промивання, спалювання у псевдозрідженому шарі, використання
скруберів і фільтрів. Необхідно впроваджувати очищення стічних вод у системах
мокрої десульфації димових газів. З відомих на сьогодні технологічних заходів з
пилоочищення можна виділити: сухе електростатичне осадження, мокре
електростатичне осадження, тканинні фільтри, мокрі золовловлювачі. Іншим досить
ефективним способом використання вугілля є його газифікація, яка частково
збільшувала б забезпечення газом. Ще однією позитивною рисою газифікаціє є те
що газифікувати можна високосірчисте та високозольне вугілля із подальшим
очищенням газу, а отриманий сірководень переробляти на сірчану кислоту або
товарну сірку, яку можна буде продавати. Одержаний при газифікації газ можна
використовувати для виробництва тепла та електроенергії з використанням
парогазового циклу, при цьому ККД виробництва електроенергії вище у півтора
рази.
Тобто за достатньої розробки нових родовищ,
модернізації та реконструкції старих Україна може забезпечувати значну частину
необхідної енергії за допомогою вугілля.
Іншим напрямком для розвитку енергетики має стати
атомна енергетика, оскільки електроенергія вироблена на АЕС залишається
найдешевшою (рис. 1), а значить дозволяє зберігати ціни на електроенергію
конкурентоспроможними.
|
Рис 1. Ціна електроенергії в Україні в
залежності від виду електростанції
|
На сьогоднішній день українська школа атомної
енергетики поряд із французькою вважається найкращою за якістю підготовки
фахівців. Україна посідає сьоме місце у світі та четверте в Європі за кількістю
атомних реакторів та їхньою сумарною потужністю. Нині в експлуатації перебуває
15 атомних енергоблоків, зосереджених на чотирьох атомних електростанціях:
Хмельницькій, Рівненській, Запорізькій і Південноукраїнській. Україна у
майбутньому буде продовжувати будівництво нових атомних реакторів.
Іншим завданням розвитку атомної енергетики в
Україні є будівництво заводу, який би виготовляв з урану ядерне паливо для
роботи атомних станцій. Що стало б наступним кроком у створенні замкненого
циклу виробництва атомної енергії. Тому на сьогоднішній день перед державою
постає актуальне питання щодо необхідності відновлення власного замкненого
ядерно-паливного циклу, який допоможе вирішити проблему отримання власного
ядерного палива, стимулювати розвиток промисловості і високотехнічних наукових
галузей та суттєво зменшить енергозалежність держави. Основа цього циклу –
цирконієві центрифуги для збагачення урану, в отриманні яких Україною об’єктивно
не зацікавлена жодна атомна держава. Оскільки тоді Україна стала б сильним
енергетичним конкурентом на світовому ринку. Проте про готовність спроектувати
та виготовити подібні центрифуги вже неодноразово заявляли українські
машинобудівні підприємства та наукові інститути у Дніпропетровську, Сумах та
Харкові, що в подальшому дозволить Україні побудувати власні заводи зі
збагачення урану-235 та прискорить вирішення проблеми переробки та утилізації
ядерного палива з необхідним вилученням плутонію. Тим більше, що договір з
МАГАТЕ, щодо нерозповсюдження ядерної зброї, формально не обмежує Україну у
виробництві та збагаченні власного ядерного палива.
Використання новітніх технологій атомної енергетики
(наприклад, бридерної із замкненим ядерно-паливним циклом) дасть змогу
збільшити термін використання розвіданих запасів ядерного палива до кількох
тисяч років, в той час як за оцінками експертів, розвіданих запасів нафти у
світі вистачить приблизно на 40, газу – на 60 років.
Іншою суттєвою перевагою ядерної енергетики є
надзвичайно висока концентрація енергії, що має неабиякий економічний ефект.
Адже вісім грамів низькозбагаченого урану при повному розщепленні ядер урану
-235 за кількістю енергії еквівалентний 20 т вугілля. Це відповідно у 20 тисяч
разів зменшує витрати на транспорт, складування, утилізацію відходів.
Певно, що для відновлення економічно-промислово
розвитку та зменшенні власної енергозалежності, Україні необхідно скористатися
досвідом європейських країн. По-перше, модернізувати існуючі енергоблоки,
вивести з експлуатації застарілі, а по-друге, знайти державні кошти для
добудови двох енергоблоків Хмельницької АЕС загальною потужністю 2 млн.кВт.
Окрім того, за підрахунками фахівців запасів уранової руди з використанням
визначеної кількості реакторів нам вистачить майже на 150 років, а три
українські ВНЗ здійснюють підготовку кваліфікованих інженерів атомників, що
будуть забезпечені робочими місцями на вітчизняних АЕС.
За нормальної роботи АЕС крім всього іншого є ще й
одними з найбільш екологічно-безпечних видів виробництва електроенергії. Щоб
підвищити безпеку АЕС необхідно проводити планові ремонти, модернізувати
обладнання.
Наступною важливою складовою енергетичної безпеки
країни є наявність енергозберігаючих технологій та ступінь їх впровадження. Це
обумовлено вичерпанням невідновлювальних паливно-енергетичних ресурсів,
відсутністю реальних альтернатив їх заміни, наявністю ризиків при їх
виробництві і транспортуванні. Значні енерговитрати мають місце в промисловому
виробництві, особливо таких його галузях як металургія, хімічна і
нафтопереробна промисловість. Частка енергії у вартості продукту тут складає 30
- 50 %. У окремих підприємствах цей показник сягає 60 %. У цілому по
країні енергоємність валового внутрішнього продукту в 3-5 разів більша ніж у
розвинутих країнах Заходу. Це означає, що виготовлений в Україні товар матиме
значно вищу собівартість порівняно з аналогічним зарубіжним зразком.
Досвід України вказує на необхідність державного
регулювання процесів енергозбереження та проведення цілеспрямованої державної
політики. Лише держава шляхом виваженої законодавчої, гнучкої цінової, тарифної
та податкової політики може забезпечити дієздатність фінансового механізму
енергозбереження. Поетапне та послідовне проведення енергозбереження може дати
економію до 1/3 енергоресурсів. Зекономлені кошти можуть бути направлені на
оновлення застарілої технічної бази, освоєння нових технологій, підняття рівня
життя народу. При цьому необхідно враховувати, що організаційно
енергозбереження може бути упроваджено за умови безпосередньої зацікавленості
споживача в ефективному використанні енергії. Така зацікавленість найкраще себе
виявляє, коли споживач енергії може впливати на елементи енергозбереження
(теплогенеруючі станції, тепломережі, будівлі). А це потребує оптимізації
системи власності.
Енергозабезпечення має здійснюватися по всій
технологічній ланці: виробництво енергії, транспортування, розподіл,
споживання. Перспективним напрямком зниження енерговитрат у сфері генерації
енергії є будівництво парогазових установок з ККД 50-60 %, енергоблоків із
суперкритичними параметрами, встановлення котлів із циркулюючим шаром,
парогенераторних установок (ПГУ) із спаленням вугілля під тиском, ПГУ з
газифікацію вугілля, гібридних установок із паливними елементами.
До переваг енергозбереження можна віднести
зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище, зменшення
енергоємності ВВП більш ніж у 4,8 рази, загальна економія енергоносіїв.
Таким чином впровадження нової політики з
енергозбереження забезпечить державі:
Зниження обсягу необхідного імпорту енергоносіїв.
Появу нових можливостей для оновлення основних
фондів та запровадженні нових технологій.
Зменшення обсягів шкідливих викидів у навколишнє
середовище.
Відстрочку термінів вичерпання вітчизняних не відновлювальних
енергоносіїв.
Поліпшення міжнародного іміджу держави.
Висновки за проведеними дослідженнями.
Таким чином базовою конфігурацією формули
енергетичної безпеки є енергоефективність та енергозаощадження + власні
енергоресурси + стратегічні резерви + диверсифікація джерел та шляхів
постачання.
Водночас, було б невірним вважати, що питання
надійного енергозабезпечення зводяться
лише до вирішення проблеми імпортної
залежності і збільшення видобутку. Підвищення надійності вимагає
розробки і реалізації широкого спектру ініціатив, спрямованих на диверсифікацію
генерації, широке використання технологій, які б забезпечували найвищі
коефіцієнти перетворення енергії.
Проаналізувавши дані можна зробити висновок, що
Україні необхідно розробити та запровадити комплекс заходів з покращення
енергетичної безпеки. Так як Україна має достатню ресурсну базу, у неї є
реальні перспективи з розвитку власної енергетики.
До стратегічних пріоритетів розвитку енергетики та
забезпечення енергетичної безпеки України можна віднести:
Максимальне використання наявних власних
енергоресурсів та джерел енергії шляхом інтенсифікації власних обсягів
видобутку, поглиблення глибини переробки, запровадження нових технологій
перетворення енергії, використання вторинних енергоресурсів.
Розвиток атомної генерації на новітній
технологічній базі реакторів.
Розвиток вугільної галузі за рахунок розробки нових
родовищ, впровадженні нових технологій для збільшення ефективності та
покращення екологічного стану.
Вдосконалення законодавчої бази та її подальше
застосування.
Оптимізації структури виробництва електроенергії за
видами палива із забезпеченням співвідношення між АЕС, ТЕС та іншими видами
електростанцій.
Розробка нафтогазових родовищ на шельфі Чорного та
Азовського морів.
Розвиток видобутку власних вуглеводневих ресурсів.
Впровадження технологій енергозбереження.
Список літератури:
1)
Зінченко О.
Паливно-енергетичний комплекс: вихід з глухого кута / О. Зінченко // Урядовий
кур’єр. – 2008. – 27 березня. – С. 6.
2)
Енергетична
безпека України 2020 : виклики, можливості, сценарії /УІПП – Київ, 2011 –
25 с.
3)
Енергетична
безпека України 2020: виклики, можливості, сценарії. – [Електронний ресурс] //
Офіційний сайт Українського інституту публічної політики. – Режим доступу: http://uipp.org.ua/uploads/news_message/at_file_uk/0070/40.pdf
4)
Стратегічні
виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: В 3 т. / За ред. акад.
НАН України В.М.Гейця, акад НАН України В.П.Семиноженка, чл.-кор. НАН України
Б.Є.Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 138 с.
5)
Шевцов А.,
Земляний М. та ін. Енергетична безпека України. Стратегія та механізми
забезпечення / А. Шевцов, М.Земляний. - ДФ НІСД, 2002. – 86 с.
Топалова Юлія Ігорівна
студентка ОКР (бакалавр)
кафедри
фінанси,
Мамченко Катерина Юріївна
кандидат
економічних наук, доцент,
Донецький
державний університет управління
СТАН ТА АНАЛІЗ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
STATE AND ANALYSIS OF COMPETITIVENESS OF THE NATIONAL ECONOMY OF
UKRAINE
У статті проаналізовано проблеми
конкурентоспроможності української національної економіки та визначено державні
механізми підвищення рівня економіки України.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: національна економіка; рівень
конкурентоспроможності; економічний потенціал, конкурентне середовище.
В статье проанализированы проблемы
конкурентоспособности украинской национальной экономики и определены
государственные механизмы повышения уровня экономики Украины.
КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: национальная экономика; уровень конкурентоспособности; экономический потенциал, конкурентная среда.
The paper analyzes the problems of
competitiveness of Ukrainian national economy and state mechanisms defined by
improving the economy of Ukraine.
KEY WORDS:
national economy, the level of competitiveness, economic potential, competitive
environment.
Постановка проблеми у загальному
вигляді. Зв'язок з науковими та практичними завданнями. В сучасному світі конкурентоспроможність національної економіки
визначається здатністю країни в умовах конкуренції виробляти товари та послуги,
які задовольняють вимогам світового ринку і при реалізації яких поліпшується
стан економіки, держави і громадян. Підвищення конкурентоспроможності є одним з
основних завдань економічної політики уряду держави, адже ефективне
функціонування механізмів, спрямованих на формування й підтримку конкурентного
середовища, сприятимуть створенню інвестиційного клімату в регіонах, розвитку
виробництва конкурентоспроможної продукції, досягнення високих соціальних показників рівня життя
населення країни.
Аналіз останніх досліджень та
публікацій. Виділення невирішених питань.
Проблемам
розвитку економічної конкуренції країн присвячені праці багатьох
відомих у всьому світі науковців: М. Портера – визнаного фахівця в області вивчення конкуренції як на
рівні окремих господарюючих суб’єктів, так і на рівні національної економіки в
цілому [6]; відомих американських вчених Д. Доллара і Е. Вульфа, які у своїх
дослідженнях дійшли висновку, що конкурентоспроможною є країна, яка поєднує
досягнення успіху в міжнародній торгівлі на базі високої технології і
продуктивності з високими доходами і заробітною платою [7]. На
динамічний аспект конкуренції вперше звернув увагу М. Данн, на думку якого
найважливішою властивістю конкурентоспроможності національної економіки є її
зміна в часі [8]. Під
конкурентоспроможністю він розуміє гнучкість, з якою національна економіка
здатна передбачати структурні зміни і адаптуватися до них.
Дане
дослідження є поглибленням аналізу ефективності державних заходів, щодо процесів
розвитку конкурентного середовища в сфері національної економіки. Визначено конкурентні позиції
України у світовому просторі, запропоновано можливі напрямки вдосконалення
механізмів державного впливу на соціально-економічну систему України.
Загальна мета дослідження
Метою статті є визначення конкурентного
рівня розвитку української економіки, на основі аналізу всесвітньо визнаних рейтингів IMD та
WEF. Обґрунтування
заходів, які б сприяли підвищенню економічного потенціалу
вітчизняної економіки, та визначення конкуренто-перспективних галузей національного
господарства.
Викладання основного матеріалу.
Обґрунтування отриманих результатів
Національна
конкурентоспроможність - це здатність її підприємств, організацій і галузей
випереджати суперника в завоюванні й зміцненні позицій на зарубіжних ринках і
обумовлюється економічними, соціальними, політичними та іншими факторами в
самій країні [1]. Саме на вивченні конкурентних переваг і слабкостей тієї чи
іншої країни побудована теорія міжнародної конкурентоспроможності професора
Гарвардської школи бізнесу М. Портера [6]. Відповідно до цієї теорії причиною успішного виходу національних
галузей і фірм на зовнішні ринки є стан макроекономічного середовища всередині
країни, зрілість якої забезпечує підтримання конкурентних переваг у динаміці.
Зріла середа володіє певними
детермінантами конкурентних переваг, які ніби є сторонами «ромба
конкурентоспроможності». Одна сторона ромба - це факторні умови, включаючи
природні, трудові, технологічні та інвестиційні ресурси, а також
інфраструктуру. Друга сторона ромба - умови попиту в країні на продукцію і
послуги галузі, третя - наявність споріднених та підтримуючих галузей,
конкурентоспроможних на міжнародному ринку, і, нарешті, четверта сторона ромба
- стратегія фірми, її структура і характер конкуренції на внутрішньому ринку.
Детермінанти переваг, як підкреслює М. Портер, країною не успадковуються, а
створюються, і найбільше значення має ефективність їх використання - темпи
створення і механізми вдосконалення. Найбільш розвинена сторона українського
«ромба конкурентоспроможності» - факторні умови. За забезпеченістю природними
ресурсами Україна випереджає переважну більшість країн. Конкурентоспроможність
сучасних високорозвинутих економік заснована, головним чином, на технологічних
перевагах, в той час як відсталих країн - на ресурсних. Іншими словами природа
конкурентоспроможності багатих і бідних країн різна. Більше того, джерело
конкурентоспроможності країни досить точно характеризує етап її економічного
розвитку, оскільки історично на перший план послідовно висувалися такі джерела
національної конкурентоспроможності, як вигідне географічне положення;
володіння багатими природними ресурсами; наявність сприятливих цін на основні
фактори виробництва; висока факторна продуктивність і якість життя; глобальна
конкурентна стратегія.
Для підтримки конкурентної
переваги над іншими країнами повинен підтримуватися баланс всіх показників з
яких складається ромб М. Портера. Для оцінки конкурентоспроможності
національної економіки користуються всесвітньо прийнятими рейтингами: The IMD
World Competitiveness Yearbook, The WEF Global Competitiveness Report [2; 4].
У світовому рейтингу
конкурентоспроможності The IMD World Competitiveness Yearbook - 2012,
складеному швейцарською дослідницькою групою – IMD (Institute of Management
Development) Україна піднялася на одну сходинку в порівнянні з 2011 роком (рис.
1).
Рис. 1. Рейтинг країн світу за рівнем
глобальної конкурентоспроможності за версією IMD [4]
Зазначений світовий рейтинг
конкурентоспроможності складається щорічно, його шкала показує, наскільки
держави здатні створювати умови для ефективного розвитку бізнесу та
економічного зростання. Країни оцінюються за 369 показниками, які розбиті на
чотири групи: загальна ефективність економіки (включає макроекономічні
показники), державне управління (в тому числі рівень корупції), ефективність
бізнесу та розвиненість інфраструктури (як транспортної, так і соціальної). При
складанні рейтингу враховується як офіційна статистика, так і опитування
експертів. Україна бере участь в ньому з 2007 року [4].
Перше місце в рейтингу The IMD
World Competitiveness
Yearbook-2012 зайняв
Гонконг. США, яка ділила першість з Гонконгом в 2011 році, опустилася на одну
сходинку. Також в першу десятку увійшли Канада, Катар, Німеччина, Норвегія,
Сінгапур, Тайвань, Швейцарія, Швеція. Україна зайняла 56 місце в списку з 59
країн. У рейтингу 2012 року Україна розташувалася між Аргентиною та Хорватією.
За минулий рік Україна практично не змінила більшість показників, які могли б
вплинути на рейтингову оцінку [4]. Основною
причиною зростання України в рейтингу стало різке зниження
конкурентоспроможності Греції – за рік країна опустилася на дві позиції,
пропустивши вперед Україну і Хорватію. При цьому не виключено, що за рік
Україна може піднятися ще на одну позицію – перед Україною зараз знаходиться
Аргентина, яка проводить в останній час політику протекціонізму, що викликала
протести ключових торговельних партнерів. Ця ситуація не відображає реальних
подій, оскільки просування України за рахунок зниження ряду показників інших
країн ніяк не характеризує зростання нашої позиції на світовій арені. Виходить
наша країна не зрушила з місця за
показниками конкурентоспроможності за останні роки. Але
для того, щоб займати гідні місця в
світових рейтингах, потрібні істотні зміни в економіці.
У рейтингу
конкурентоспроможності, складеному аналітичною групою Всесвітнього економічного
форуму (WEF) – The WEF Global
Competitiveness Report в 2012 році, Україна посіла 73 місце з 144 країн (рис.
2). За рік Україна піднялася на дев'ять пунктів і зараз знаходиться на позиції
між Чорногорією і Уругваєм [2]. Рейтинг
The WEF Global Competitiveness Report в 2012 році очолила Швейцарія, яка
посідає перше місце рейтингу вже четвертий рік поспіль. Друге і третє місця
займають Сінгапур і Фінляндія. Країни Північної та Західної Європи продовжують
домінувати в першій десятці списку: верхні рядки займають Нідерланди,
Німеччина, Швеція. Для кожної з 144 економік, охоплених дослідженням, міститься
детальні описи країни і національної економіки з докладними підсумками по
загальній позиції в рейтингу і по найбільш видатним конкурентним перевагам і
недолікам, які були виявлені на підставі аналізу.
Рис. 2. Рейтинг країн світу за рівнем
глобальної конкурентоспроможності за версією WEF [2]
З країн пострадянського
простору Україна відстає від Казахстану (51 місце) і Росії (67 місце), але
випереджає Молдавію (87 місце). За такими показниками, як інфраструктура,
Україна посідає 65 місце, макроекономічне середовище - 90, охорона здоров'я і
початкова освіта - 62, вища освіта та професійна підготовка - 47, ефективність
ринку товарів - 117, ефективність ринку праці - 62, розвиток фінансового ринку
- 114, розвиток технологій - 81, рівень інновацій - 71. «Рівень конкурентоспроможності
країни підвищився у зв'язку з більш здоровим макроекономічним середовищем, ніж
у попередні роки. Конкурентні показники щодо освіти забезпечують основу для
подальшого розвитку інноваційного потенціалу країни», – наголошується в
рейтингу. Найбільшими проблемами в Україні, згідно з рейтингом, є доступ до
фінансування, корупція, податкове регулювання, податкові ставки, неефективне
державне управління [2].
Рівень конкурентоспроможності
України на сучасному етапі є низьким. Незважаючи на значний природний,
інтелектуальний та інноваційний потенціали, Україна не використовує свої
конкурентні переваги у зв’язку з відсутністю належної структури та
технологічною відсталістю виробництва, низькою якістю державних інституцій та високим рівнем
корупції.
Головні програмні заходи із
підвищення конкурентоспроможності національної економіки в нашій країні можна
згрупувати наступним чином: проведення фундаментальних досліджень з формування
принципів управління найважливішими економічними, соціально-економічними,
виробничими системами; здійснення фінансування освіти, науки, розвитку
виробництва в необхідних обсягах; формування інноваційного типу розвитку
реального сектора економіки.
Політика розвитку національної
економіки полягає в забезпеченні, насамперед всередині країни, реального
конкурентного середовища та, що не менш важливо, здатності підприємств вести
конкурентну боротьбу, яка має конструктивну спрямованість. Традиційний спосіб
захисту національних виробників - запровадження
митних обмежень. Цей спосіб захищає ресурсні переваги фірм, які зникають із
збільшенням свободи торгівлі (у силу розходжень у забезпеченості країн
ресурсами різних видів). В першу чергу, заходи подібного роду стосуються
добувних галузей і галузей низького ступеня переробки вихідної сировини,
оскільки вони характеризуються високим ступенем експлуатації ресурсних
конкурентних переваг. Крім протекціоністської можна використовувати
кредитно-фінансову політику, яка буде об'єктом регулювання не стільки захисту
внутрішнього ринку від імпортної експансії, скільки підтримкою національного
виробництва.
Український уряд робить кроки
до підвищення рівня конкурентоспроможності економіки прийняттям відповідних
програм економічних реформ [5]. Програмні
заходи уряду охоплюють широкий набір стратегічних перетворень за п'ятьма
напрямками:
створення базових передумов
економічного росту шляхом підтримки низького рівня інфляції, стабілізації
державних фінансів і створення стійкої банківської системи.
формування режиму найбільшого
сприяння для бізнесу, зниження адміністративних бар'єрів та розвитку
інфраструктури.
модернізація інфраструктури та
базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній,
вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також через розвиток транспортної
інфраструктури й ринку землі.
збереження і розвиток
людського капіталу шляхом підвищення ефективності та стійкості соціального
захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.
підвищення ефективності
державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади [5].
Основним індикатором результативності проведення
реформ є зростання валового внутрішнього продукту України. Позитивна динаміка
цього показника спостерігається протягом всього терміну реалізації зазначеної
програми. За 2011 рік реальне зростання ВВП в Україні склало 5,2% (порівняно з
2010 роком). Індекс промислової продукції в Україні у 2011 році до аналогічного
періоду 2010 року становив 7,3%, що є одним з найкращих показників серед
ключових країн СНД [3].
Перспективним заходом в рамках
реалізованої Програми уряду можна відмітити -
у 2011 році взяття курсу на відновлення виробництва власної якісної,
екологічно чистої та безпечної для здоров’я людини сільськогосподарської продукції
в тій кількості, яка дозволяє забезпечити повною мірою потреби не тільки
внутрішнього ринку, а й зовнішніх ринків. Цей напрямок особливо актуальний для
вітчизняної економіки, адже кожна п’ята тонна ячменю, кожна восьма тонна
кукурудзи і кожна дванадцята тонна пшениці, що продаються в світі, українського
походження. Загалом, за обсягами експорту пшениці у 2011 році Україна посіла
8-ме місце в світі, кукурудзи – 3-є місце, ячменю – 1-е місце [3].
Складовими конкуренції як
економічного процесу є конкурентне середовище і конкурентоспроможність підприємств
та галузей. Конкурентоспроможними на світових ринках є наступні галузі
економіки України: металургія, хімічна промисловість, сільське господарство,
машинобудування. Мають великий потенціал, який недостатньо використовується на
сьогоднішній день, такі галузі як: космічне ракетобудування, харчова
промисловість, фармацевтична промисловість. Вагомість цих галузей зберігається,
але вони не є галузями «майбутнього», на які роблять ставку розвинені країни
світу. Сфери діяльності, пов'язані з впровадженням енергозберігаючих
технологій, з пошуком альтернативних джерел енергії, еко-економіка, економіка
сталого розвитку (управління життям людей і техногенною діяльністю з
урахуванням збереження еко-середовища), медицина, міжнародні відносини –
галузі, вагомість яких істотно зросте й актуалізується у найближчому
майбутньому.
Висновки та перспективи подальших
досліджень. На
сучасному етапі розвитку вітчизняної соціально-економічної системи України
існує чимало проблем, які перешкоджають її інтенсивному розвитку, який би
знайшов свій вираз у таких показниках конкурентоспроможності як: здійснення
фінансування науки, інноваційний розвиток галузей виробництва, рівень корупції,
ефективність державного управління, соціальні умови та показники рівня життя
населення країни.
Рішенню зазначених проблем
сприятиме, перш за все, ефективне державне управління та проведення
модернізації економічної сфери: створення сприятливого інвестиційного та
підприємницького клімату, стабілізація макроекономічних показників, розвиток
транспортної інфраструктури, поліпшення соціального захисту, якості й
доступності освіти та медичного обслуговування. Як показує світова практика
функціонування найбільш процвітаючих економічних систем, високу
конкурентоспроможність і стабільне економічне зростання насамперед забезпечують
фактори, що стимулюють поширення нових технологій, тому наша країна повинна
розвивати сфери діяльності, пов'язані з енергозберігаючими технологіями,
пошуком альтернативних джерел енергії та ін.
Розвиток пріоритетних галузей
економіки потребує висококваліфікованих фахівців, залучення яких повинно
супроводжуватися збільшенням фінансування відповідних заходів з їх підготовки, підвищення кваліфікації,
підтримки проектів та інноваційних розробок, підвищення рівня заробітної плати.
Результатом запровадження та реалізації вищезазначених державних механізмів з
підвищення конкурентоспроможності національної економіки стане залучення нових
інвестицій (як зовнішніх, так і внутрішніх), забезпечення повної зайнятості й
підвищення соціальної захищеності населення країни.
Література:
1. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність економіки
України в умовах глобалізації [текст]: монографія / Я.А. Жаліло – Київ: НІСД.,
2005. – 388 с.
2. Офіційний сайт Всесвітнього
економічного форуму «The WEF Global Competitiveness Report». [Електроний ресурс] - Режим
доступу: http://www.weforum.org
3. Офіційний сайт Київської обласної державної адміністрації «Про
впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки». [Електроний
ресурс] – Режим доступу: http://www.kyiv-obl.gov.ua
4.
Офіційний
сайт Міжнародного інституту управлінського розвитку «The IMD World Competitiveness
Yearbook». [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.imd.org
5. Офіційний сайт представництва Президента України «Програма економічних
реформ України на 2010–2014 роки». [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.president.gov.ua
6. Портер
М. Ю. Міжнародна конкуренція: Пер. з англ. // Під. ред. В.Д. Щетиніна. [текст]: монографія / М. Ю. Портер
– М.: Міжнародні відносини, 1993. – 896 с.
7. Dollar
D., Wolf E. The
Global Competitive / D. Dollar,
E. Wolf // Journal of International
Economics. – 2003. – № 27 (4). –
С.3-4.
8. Dunn M. The Economic of Modern
Manufacturing: Technology, Strategy and Organization / M. Dunn
//American
Economic Review. – 1990. – № 80 (12). –
С.10-12.
Оленникова
Алина Вадимовна, cтудентка 1 курсу,
Донецький національний університет економіки
і торгівлі ім.
М. Туган- Барановського
РОЗВИТОК
РИНКУ СТРАХУВАННЯ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
Зі стрімким розвитком ринкових відносин в Україні
та зростанням конкуренції все актуальнішим стає питання створення
господарюючими суб’єктами дієвої системи захисту від потенційних загроз та
ризиків. Особливої гостроти ця проблема набуває у Донецькій області, тому що
вона є найбільш індустріально розвинутою серед усіх інших регіонів країни та
зосереджує велику кількість підприємств.
Вирішити проблему захисту підприємств від
негативного впливу зовнішнього середовища дозволяє формування стійкого
страхового ринку, яке ще й до того активізує процеси інвестиційної діяльності.
Все це вказує на актуальність дослідження стану страхового ринку Донецької
області.
Метою тезисів є визначення основних напрямків
щодо поліпшення стану страхового ринку Донецької області, його структури,
динаміки розвитку та факторів, що сприяють удосконаленню структури та
інфраструктури страхового ринку.
Дослідженню страхового ринку України приділяли
увагу такі вчені та економісти, як: С. Гоцуляк, О. Озаріна, Т. Очимовською,
Говорушко Т. та ін. У своїх наукових роботах вони досліджували основні
тенденції та проблеми розвитку страхового ринку держави, але не приділяли
достатньої уваги дослідженню страхового ринку Донецької області.
На 2011 р. на страховому ринку Донецької області
налічується більш 30 компаній, або 6% загальної їх кількості в Україні.[3] При
цьому визначається вплив потужного економічного потенціалу Донбасу: середній
обсяг доходів однієї компанії тут вище середньо українського рівня у кілька
разів. Страхові компанії області забезпечують майже сьому частину загальних
доходів українського страхового ринку, поступаючись тільки столиці.
Серед страхових компаній області найбільша частка
доходів отримано чотирма: ЗАТ СК "ПРОВИДНА", ЗАТ СК "АСКА",
ЗАТ СК "Східно-Українське страхове товариство" та ЗАТ СК
"ОСКАР". Їх сукупні доходи складають 88% загальної суми доходів
страхових компаній області.[3]
Найбільш значними учасниками ринку страхових послуг
в Донецькій області виступають структури Пенсійного Фонду України, Фонду
соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду державного
обов’язкового соціального страхування на випадок безробіття, Фонду соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а
також біля 30 страхових компаній (рис. 1).
Рис. 1.
Діаграма доходів учасників страхового ринку Донецької області (млн. грн.)[3]
Діяльність страхових компаній Донецької області
спрямована на страховий захист діяльності юридичних осіб, які користуються
страхуванням у різних схемах оптимізації податкового навантаження підприємств.
Так, в загальній сумі страхових надходжень на юридичні особи припадає 88%
(144,9 млн.грн.), у т.ч. в надходженнях від добровільного майнового страхування
– 94,2% , від обов’язкового особистого страхування – 96,8%.[5]
Страховий ринок Донецької області прогресує з
кожним роком. Наприклад, якщо у 2010 році, сума страхових платежів складала
близько 600 млн. грн., то у 2012 році вона вже зросла десь на 200 млн.грн.[5] Статистичні дані, що наведені у Таблиці 1, свідчать про цю
феноменальну спроможність ринку страхових послуг області до зростання.
Незважаючи на позитивні зрушення на ринку страхових
послуг Донецької області, ще не можна сказати, що стан його розвитку та стан
ринку України в цілому відповідає європейському, тим більше світовому. Наукові
доробки вчених та економістів свідчать про те, що на ринку страхових послуг
України, а відповідно і на ринку Донецької області, розпочались процеси
концентрації капіталів та об’єднання страхових компаній. На це істотно вплинуло
укладання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, а також
значне збільшення мінімального розміру статутного фонду страхових компаній [5, с. 22-29].
Однією з основних проблем діючого страхового ринку
залишається недостатній розвиток довгострокових накопичувальних видів страхування.
Операції зі страхування життя в Донецькій області з кожним роком спадають, в
той час як відбувається загальносвітове поширення цього виду страхування.
Таблиця 1
Динаміка
розвитку страхового ринку Донецької області[5]
|
Показник
|
2010 рік
|
2011 рік
|
2012 рік
|
|
Страхові платежі (премії,внески),млн.грн.
|
660,9
|
740
|
876,8
|
|
Страхові виплати та страхові відшкодування, млн.грн.
|
1272,6
|
1451,8
|
1876,8
|
|
Частка страхових виплат у страхових платежах,%
|
25,7
|
28,6
|
35,5
|
|
Частка страхових платежів, яка передана у перестрахування, %
|
41,4
|
60,4
|
72,2
|
|
Кількість страхових компаній,од
|
25
|
29
|
32
|
Головною
причиною цього є недовіра населення до страхових компаній. В області з цим
видом страхування працює декілька компаній, тому що придбана ліцензія на даний
вид послуг забороняє здійснення інших видів страхування. Питома вага
страхування життя на українському ринку страхових послуг – незначна: його
обсяги у загальній суми премій складають лише 4,3%.[5].
Дуже важливою соціальною проблемою є нездатність
багатьох керівників всіх рівнів до ініціативної праці в умовах ризику. Це
пов’язано з тим, що відсутня межа між ризиком економічним і юридичним, бо
відсутня межа вразливості, коли економічний ризик перетворюється в
кримінально-карні дії.
Недостатнім є розвиток актуарного інституту у Донецькому
регіоні. У 2003-2005 роках навіть відбувся випуск спеціалістів-актуаріїв
Донецьким національним університетом, про те через низький попит на них
припинився. Це може свідчити про слабкість сектору страхування життя та
неготовність страхової інфраструктури до впровадження пенсійного та медичного
страхування.
Страховий ринок Донецької області також ще має ряд
невирішених проблем, до яких можна віднести: недостатню капіталізацію
страховиків; недостатнє регулювання страхового посередництва; невідповідність
законодавства України світовим вимогам; недостатній рівень кадрового та
наукового забезпечення.
Важливим елементом розвитку страхової діяльності в
Україні є інвестиційна діяльність страховиків. На сьогодні спрямовування
страхових резервів на цілі інвестування наштовхується на законодавчі перепони.
Тому держава повинна забезпечити відповідну законодавчу базу, що не суперечить
інвестиційно-страховій діяльності компанії [1, с.40].
Особливу увагу необхідно приділити вирішенню
проблем у сфері здійснення перестрахування. На сьогодні суттєвою проблемою для
страхового ринку України є відтік значних грошових ресурсів за кордон. Тому
вкрай важливим заходом розвитку інфраструктури страхового ринку України має
стати вдосконалення системи перестрахування шляхом створення перестрахової
біржі, що знизить необґрунтований рівень перестрахування закордоном. [4, с.29]
Також слід створити національну систему
рейтингування страхових компаній та єдину систему показників аналізу діяльності
страховиків; врегулювати діяльності страхових посередників; реалізувати заходи
по підвищенню довіри населення до страхових організацій та ін.
Відзначені навпрямки потребують реалізації як на
рівні держави, так і в окремих її регіонах, зокрема у Донецькій області. Вони дадуть можливість прискорити створення повноцінного страхового
ринку як необхідної складової національної та регіональної економіки.
Таким чином, аналіз страхового ринку є необхідним в
сучасних умовах розвитку Донецької області, тому що страховий ринок області
являє собою структуровану економічну сферу, яка функціонує, розвивається і
чинить значний вплив на економіку
регіону та країни в цілому.
Література:
3. Базилевич В.Д. Сучасна парадигма страхування:
сутність і протиріччя //Фінанси України. – 2007. - №9.
1. Говорушко
Т.А. Страховой рынок и проблемы его развития в экономической системе Украины /
/ Економика.Финанси.Право.-2009. - № 8.
5. Головне управління статистики у Донецькій області [Електронний ресурс].
– Режим доступу: http://www.donetskstat.gov.ua/
4. Самойловський
А.Л. Страхування як фактор макроекономічної рівноваги та напрямки
інтенсифікації ролі страхування векономіці країни // Формування ринкових
відносин в Україні. – 2010. - №1.
2.
Статистический ежегодник Донецкой области за 2011 год Главного
управления статистики в Донецкой области.
Немає коментарів:
Дописати коментар